Сепарація! Для нас, напевно, нове та незнайоме слово. Та воно вкрай важливе у процесі формування особистості дитини, її дорослішання. Останнім часом, досить часто піднімається питання про те, що ж таке сепарація, як вона проходить? Що можна зробити для того, щоб її полегшити? Здавалося б, кожен з нас окрема людина. У кожного свої власні частини тіла, особисті думки, відчуття, дії…Та все не так просто! В дійсності не кожен з нас належить самому собі. Як би це дивно не звучало, але багато, якщо не більшість, живуть не своїм життям. Задайте собі кілька простих запитань: чи подобається вам те, як ви живете? Чи є у вас відчуття, що щось не так, як хотілося б? Зауважу, що життя у вас одне і прожити не своє, не таке, яке ви б хотіли – було б, як мінімум, прикро.

Як же так виходить, що багато хто з нас не хоче, або не здатен зробити вибір, взяти відповідальність за нього. Вони подібно дітям чекають, що хтось прийме за них рішення, дасть рецепт, як правильно робити, навчить або підкаже. Що ж стоїть за цим небажанням дорослішати? Одна з основних причин  – це складнощі з сепарацією, тобто відділення від батьківських вказівок, уміння бути самому по собі. Цей процес, починається далеко не в період пубертату (підліткового віку), а набагато раніше – з моменту народження. Потім дитина вчиться ходити, навчається робити це без підтримки дорослих, спілкується з іншими, знаходить свої особисті інтереси — все це сепарація. І це природний процес. Але, поруч можуть виявитися люди, яких такі зміни будуть  турбувати, і які всіма силами будуть перешкоджати цим процесам. Зазвичай ці «добрі люди» – батьки.

Як виглядають люди, які не хочуть дорослішання власних дітей? Портрет приблизно наступний — вони не хочуть бачити, що дитина теж людина, інша людина, окрема особистість. Вони не в змозі контактувати зі своєю дитиною на рівних. Але чому так? Причин може бути декілька:

  1. Висока тривожність. Батьки вважають, що дитину оточують небезпеки, а їх завдання всіляко захистити і вберегти своє чадо.
  2. Неприйняття материнської (батьківської) ролі. Чи хороша я мама (тато)? Чи правильно я дію? Зазвичай такі батьки самі перебувають у дитячій позиції і чекають від зовнішнього світу, часто від власних батьків порад. Їм властивий тотальний контроль і дотримання “правильного” виховання.
  3. Спроба реалізувати себе в дитині. Дитина, як “нарцистичне розширення батьків” – на нього покладаються всі нереалізовані плани та амбіції батьків, вона сприймається не як окрема особистість, а як інструмент морального самозадоволення дорослого.

Відомий берлінський психолог І.Хофман виділив кілька типів сепарації, які ми повинні пройти на шляху до остаточного дорослішання:

  1. Емоційна сепарація, яка передбачає зменшення залежності від батьківського схвалення чи несхвалення.
  2. Аттітюдна сепарація, яка дозволяє перестати оцінювати себе і все навколишнє батьківськими оцінками, міркувати в батьківських категоріях. Просто дитина подорослішала і повинна перестати дивитися на світ очима батьків, і навпаки, почати виробляти власний погляд і судження, засновані на особистому досвіді.
  3. Функціональна сепарація – це вміння забезпечувати себе і існувати фізично окремо від батьківської сім’ї.
  4. Конфліктна сепарація розуміє появу здатності не відчувати себе нікчемним, тільки через те, що ти відокремився від батьків, вміти жити своїм життям без почуття провини.

На жаль, з боку одного, або ж обох батьків багато робиться для того, що б відділення не відбулося. Кращий спосіб уповільнити і відстрочити сепарацію – вселити дитині думки про її несамостійність, слабкість, нежиттєздатність. І тоді серед нас виявляються діти які подорослішали, і ніби, як би дорослі (принаймні з вигляду) приблизно з наступним самовідчуттям:

  1. “Шукаю себе і ніяк не знайду”. Вони постійно шукають себе, міняють види діяльності, ніяк не можуть встати на ноги. Та й не дуже-то прагнуть: батьки все одно не признають ні їх успіху, ні їх самостійності.
  2. “Цей світ мене не влаштовує”. Такі підлітки та дорослі можуть пити, буянити, потрапляти в історії, словом, всією своєю біографією демонструвати: дивіться, який я несамостійний, слабкий, кволий.
  3. “Я вас боюся”. Діти, яких ще в ранньому віці вдалося переконати, що зовнішній світ (в особі пісочниці, дитячого садка, школи) непоправно небезпечний, можуть страждати соціофобією, їм дуже важко даватимуться контакти з однолітками і дорослими, вони будуть відчувати проблеми зі спілкуванням.
    4. “Веду діалог довжиною в життя”. Нарешті, дитина може вступити в нескінченну суперечку зі своїми батьками – вибрати ту ж область професійної діяльності і все життя доводити, що він нічим не гірший. Ці відносини з батьками виявляться більш емоційно насиченим, ніж з будь-якими іншими людьми.

         Отож, дорогі батьки, я вірю що кожен з вас бажає свої дітям тільки всього найкращого, і яким би жорстоким не здавалося нам життя – діти повинні пройти по ньому власним шляхом, здобути свій досвід. Не бійтеся, що вони можуть спіткнутися, просто подайте їм руку підтримки, якщо вони попросять. Спостерігайте, радійте за них.  І просто ЖИВІТЬ власним життям, та дозвольте це зробити своїм дітям.